Війна в Білгороді та Брянську: яка ймовірність бойових дій у російському прикордонні?

В українській та російській спільнотах регулярно обговорюється можливість перенесення бойових дій безпосередньо на територію Росії, зокрема, її ближнє прикордоння – Брянську, Курську, Білгородську та навіть Ростовську області. Посилилися такі припущення після рейду дивних «партизан» до Брянської області, де, за інформацією російської сторони, було вбито двох цивільних, а свою наступну масову ракетну атаку по Україні Міноборони РФ назвало «операцією відплати» за ту провокацію.

Почнемо, мабуть, з очевидних банальностей, які допоможуть зрозуміти базові розклади з цього питання. Війна – це наявність ресурсів, які визначають можливості сторін. Росія під час облоги Києва так і не взяла під контроль Суми та Чернігів, не кажучи вже про десятки інших дрібніших міст на північному сході України, з однієї причини – для цього не було вільних ресурсів. І подальше виведення російських військ із цих областей було здійснено з тієї ж причини. Охорона визнаної двома воюючими сторонами кордону та утримання лінії фронту – це дві абсолютно різні за витратами ресурсні завдання.

Наступний момент – військова доцільність. Ми неодноразово вже писали, що, наприклад, захоплення Сум для ЗС РФ нічого принципового у цій війні не вирішить. Так само як і вторгнення ЗСУ до Білгорода навряд чи призведе до обвалення російського фронту. Військова доцільність тут може бути тільки в одному випадку: коли одна зі сторін матиме суттєву ресурсну перевагу над противником. Умовно кажучи, якщо у ЗСУ буде мільйон багнетів, а у ЗС РФ вдвічі менше, то тоді якийсь сенс розтягування ресурсів противника у подібному поході буде.

Але військова доцільність ніколи не існує у вакуумі. Це видно на прикладі запеклих і багато в чому божевільних боїв за Бахмут, де військова доцільність давно вже на задвірках у політичних амбіцій. Перенесення бойових дій на територію противника для України загрожує репутаційними та військово-геополітичними витратами. Умовно кажучи, для того, щоб наступати на Крим чи Донецьк, немає особливої ​​потреби заходити до Білгорода чи Клинців. І в медійному плані продавлювати, що це, як і раніше, виключно визвольна для України війна, буде набагато складніше.

Військово-геополітичні ризики тут також цілком очевидні. Американські аналітики досі не дійшли остаточного висновку, чи РФ застосовуватиме тактичну ядерну зброю, якщо ВСУ зможуть дійти до Криму і таки почнуть штурм півострова. Тобто, з одного боку, у США заявляють публічно виключно про кордони України разом із Кримом, а з іншого – дивляться на ці речі ще й через призму земних реалій. Але у разі, якщо ЗСУ опиняються у Білгороді, це вже свідчитиме не лише про повну некомпетенцію російської армії, а й у самому російському суспільстві почнуть публічно ставити питання Кремлю, навіщо взагалі тоді ухвалювалася ядерна доктрина.

Власне, цих причин цілком достатньо, щоб розцінювати перенесення бойових дій до ближнього прикордоння РФ як вкрай примарное. Для цього Україна не має ні вільних ресурсів, ні військової доцільності, так, і західні союзники навряд чи оцінять подібні ініціативи.

Є, звичайно, ще один варіант, який вже на мінімалках був апробований у Брянській області – це створення підконтрольного Києву антипутінського збройного руху, На кшталт власівської РОА (Російської визвольної армії). Але щоб таке провертати, необхідно для старту мати два базові вихідники.

по-перше, значна кількість російських військовополонених, які обчислювалися навіть не тисячами, а десятками тисяч жителів. Тобто потрібні люди, які не лише готові погодитись на специфічний статус нового власівця, а й ще вміють поводитися зі зброєю. Ілля Пономарьов, Юрій Дудь чи Максим Галкін навряд чи з автоматами захочуть бігати лісами Брянщини, скидаючи російську владу. База для такого руху – це завжди колишні військові, яким подітися вже нема куди.

А по-друге, сама Україна на полі бою має демонструвати виключно переможний тренд. Умовно кажучи, якщо армія РФ за підсумком бере Бахмут, а українці так і не зможуть прорвати фронт до Мелітополя, то охочих серед росіян – військовополонених та просто ідейних – побігати лісами російського прикордоння буде мало. Люди у своїй масі тягнуться до переможців.

А тому жодних серйозних передумов для створення на території України озброєного антипутінського руху зараз немає. Немає самих людей для цього достатньо. База приблизно така сама, начебто в Кремлі раптом вирішили створити на території РФ збройний польський рух.

І останнє. «Розслабляти булки» російському прикордонню все одно не варто. За великим рахунком, вказані регіони і так стали малим фронтом. Будь-яка інфраструктура у цих регіонах – електростанція, нафтобаза, залізничний міст – розглядається в Україні законною військовою метою. Робота ДРГ тут триває постійно, щоб максимально відтягувати військові ресурси противника. Мінометні, артилерійські обстріли чи атаки дронів – події щоденно-статистичні.

Ну, і хоч би як парадоксально це звучало, але максимальні біди у цих регіонів можуть розпочатися після настання світуякщо тільки той буде укладений не на повній або не на переважно повній перемозі Росії. Якщо припустити, що неписане перемир'я плюс/мінус буде зафіксовано на тих позиціях, де зараз проходить лінія фронту, і це не призведе до трансформації політичних курсів ні в Росії, ні в Україні – ось тоді в прикордонні та може початися найрізноманітніше.

Зараз моделювати ці варіанти особливого сенсу немає, хоча б тому, що ніхто не бачить взагалі контуру майбутнього перемир'я. Але якщо воно таки настане при зазначених вище вступних, то в України як мінімум вивільняться суттєві ресурси для того, щоб зробити життя російського прикордоння за бажання максимально кошмарним. А бажання таке буде точно.