Світло в кінці тунелю, або як Україні вдалося пройти зиму

В Україні суттєво покращилася ситуація з енергопостачанням. У більшості регіонів світло взагалі перестали вимикати. Є порівняно проблемні області, на зразок Одеської та прифронтових, але загалом порівняно з тим, що було ще місяць-півтора тому, обиватель може точно говорити, що проблеми з подачею світла усунуті.

Причин, чому в українських містах та селах за підсумками першого року війни є світло, існує одразу кілька, і ми їх усі намагатимемося вказати. Але все ж таки для старту відзначимо виключно професійну роботу українських енергетиків. У цих людей немає свого Арештовича або Подоляка, вони не пишуть пафосні пости в соціальних мережах і в цілому для більшості обивателів розмовляють не зовсім зрозумілою технічною мовою. І все ж зауважимо, що навіть після найбільш масових ракетних ударів світло в переважній більшості регіонів з'являлося вже після першої доби, а найчастіше набагато раніше. Україна переживала блекаути, були зовсім погані ситуації з погодинними графіками подачі, але за підсумками щоразу питання вирішувалося.

І це дуже гарна, можна навіть скаламбурити та сказати, що світла історія. В Україні ще до війни розучилися будувати космічні ракети, кораблі та літаки. Але школа електриків у масштабах усієї країни, починаючи від рядового ЖЕКу і аж до генеруючих компаній, все ж таки функціонує. Принаймні є люди, які розуміють, як можна усувати екстраординарні проблеми, і роблять це ще й максимально оперативно.

Втім, головна причина, чому світло є сьогодні в Україні – це все ж таки радянську спадщину. За Союзу будували так, що навіть ракетними ударами «декомунізувати» повністю ТЕС, ТЕЦ, підстанції та інші об'єкти величезної енергосистеми виявилося дуже складно. І це видно не лише на прикладі енергосистеми. Промислові об'єкти на кшталт «Азовсталі» витримували прямі влучення надпотужних 3-тонних авіабомб. Ті ж панельні будинки в Бахмуті або Вугледарі не складаються в гармошку при прямих потрапляннях в них снарядів різних калібрів, включаючи авіаційні ракети класу «повітря-земля». І хоча зараз дуже завзято ведеться боротьба з радянською спадщиною, але є підозра, що деякі об'єкти родом із СРСР цілком можуть за довголіттям пережити єгипетські піраміди.

Інший ключовий момент – це інтенсивність ракетних ударів. Для порівняння, щоб вимкнути Югославію в 1999 році, НАТО скинуло на країну за три з половиною місяці близько 20 тисяч крилатих ракет і керованих авіабомб. Це при тому, що та Югославія разом із Косово та Чорногорією була в 5 разів меншою за Україну без Криму, Донбасу та неконтрольованих частин Запорізької та Херсонської областей. Росія за рік війни завдала набагато менше подібних ударів. Тому об'єктивно вимкнути всю Україну такою кількістю було майже неможливо і неможливе таки не сталося.

Країні також пощастило з наявністю АЕС, які до війни виробляли близько 60% всієї електрики. Певні проблеми виникли зі втратою Запорізької АЕС – найбільшої в Україні та Європі, – але навіть станцій, що залишилися, вистачило, щоб перекрити потреби значної частини території. Росія намагалася завдавати ударів по високовольтних 750 кВт трансформаторах, які саме приймали електроенергію, що виробляється АЕС. Але це те, що «лікується», хай і не без зусиль. А от по атомних станціях, звичайно, ніхто цілеспрямовано бити не стане.

Крім цього Україна організувала імпорт електроенергії зі Словаччини. А в самій країні максимум працюють гідроелектростанції. Тобто вдалося заповнити мережу додатковою генерацією. І відзначимо особливо м'яку зиму в Україні, коли температура навіть на дві доби поспіль не опускалася нижче за 10 градусів.

Але є ще один фактор, про який не люблять говорити у владних кабінетах. В країні практично повністю зупинено велике та багато в чому середнє промислове виробництво, А до війни саме промисловість була основним споживачем електроенергії. З урахуванням усіх вищеописаних чинників цей можна називати навіть найголовнішим. І він далеко не найприємніший. У країні очевидне безробіття, джерела поповнення бюджету зруйновані, але як компенсація – безробітні та малозабезпечені все ж таки сидять не при свічках, а під лампочками, нехай уже й не Ілліча.

А ще так особливо нікому і не стали в нагоді широко розрекламовані «пункти незламності». Вони горіли, закривалися через відсутність світла, і загалом ці пункти були дуже невдалим прикладом організації піару. І якби в Україні реальні проблеми зі світлом, можна з великою ймовірністю припустити, що антипіар у них був би набагато більшим, принаймні рейдів військкомів вони б точно не уникли. А так країна і зиму сяк-так пережила, і робота цих пунктів – зараз далеко не найголовніше питання, що є у суспільства.

Але що стосується середньострокової перспективи, ми б не були настільки оптимістичні щодо майбутнього української енергосистеми. Після війни вона потребує радикальної реновації. І багато залежатиме від термінів, коли закінчаться бойові дії. Якщо вони з такою інтенсивністю триватимуть ще один календарний рік, шанси, що наступна зима для України буде такою ж мінімально темною, дуже невеликі.