Кому вони взагалі були потрібні? Навіщо підписували Мінські угоди, які ніхто не збирався виконувати?

16 лютого в російському інформаційному просторі несподівано знову активізувалася дискусія про те, чи були Мінські угоди явно нездійсненними. Почалося все з того, що російський політолог Олексій Чесноков опублікував "інтерв'ю" з колишнім помічником та спецпредставником президента Росії по Україні Владиславом Сурковим.

Слово "інтерв'ю" ми взяли в лапки, тому що важко дати це визначення чотирьом односкладовим відповідям на запитання. Тим не менш, серед заданих Чесноковим було і питання про те, чи виходив Сурков з того, що Мінські угоди мають бути виконані, працюючи над ними. Екс-чиновник відповів на нього негативно. І хоча при відповіді на запитання Сурков обмежився коротким "ні", цілком очевидно, що з його вуст ця фраза звучала як: - "Ні, мене не обдурили Україна, Німеччина та Франція. Я спочатку прагнув саме такого результату, що ми бачимо сьогодні".

На цю заяву колишнього куратора "української проблеми" у Кремлі відреагував прес-секретар російського президента Дмитро Пєсков. Він заявив про те, що Москва доклала дуже багато зусиль для примусу Києва, Берліна та Парижа до виконання Мінських угод.

"Тому, природно, основне завдання було – все-таки змусити Київ виконати взяті на себе зобов'язання. Зараз ми розуміємо, що ніхто цього не збирався робити", - сказав Пєсков.

У тому, що на Заході не збиралися примушувати Київ до виконання Мінських угод та спочатку розглядали їх як спосіб дати Україні час для створення боєздатної армії та підготовки до війни з РФ, наприкінці минулого року публічно зізналися екс-канцлер Німеччини Ангела Меркель та екс-президент Франції Франсуа Олланд. Під час підписання самих Мінських угод у вересні 2014 року та Комплексу заходів щодо їх виконання у лютому 2015 року, саме вони виступали гарантами виконання домовленостей.

І хоча ми вважаємо, що Олланд і Меркель лукавлять, говорячи про первісне небажання домагатися виконання Мінських угод, як мінімум з початку 2016 року Німеччина та Франція справді дотримувалися саме позиції затягування часу, явно сприяючи у цьому українському боці.

Мінські угоди та Комплекс заходів, що визначав чітку послідовність їх виконання сторонами, були спробою російської сторони добитися політичного перебудови України. Реінтеграція непідконтрольних районів Донбасу до її складу на умовах, прописаних у цих документах, передбачала фактичну федералізацію чи навіть конфедералізацію країни, утвердження права вільного використання російської мови у всіх сферах суспільного життя як мінімум на окремих її територіях, а найголовніше – представництво проросійських сил із цих територій у Верховній Раді Останнє було необхідно для можливості блокувати будь-які спроби інтеграції України до НАТО та/або Євросоюзу.

Фактично, Мінські угоди були планом російської сторони щодо отриманняблокуючого пакету акційВ українській державності, що дозволяє уникнути перетворення України на зброю НАТО проти РФ. І архітектором цього плану, здебільшого, виступав саме Владислав Сурков.

Для української сторони потенційне виконання угод несло в собі, з одного боку, можливість повернення непідконтрольних територій з усією їх промисловою базою та людським капіталом, а з іншого - неминуче припинення всього того, заради чого у 2014 році здійснювався Євромайдан, а саме - інтеграції до ЄС та НАТО та перетворення країни на геополітичний плацдарм Заходу проти РФ. Останній пріоритет перевищив перший, результатом чого стало небажання Києва виконувати Мінські угоди.

Сьогодні про нього відкрито говорять як екс-президент Петро Порошенко, так і чинний глава держави Володимир Зеленський. Обидва мотивують свої дії тим, що Мінські угоди були невигідні для України, а час переговорів у Києві використали для модернізації армії

Для російської сторони ухвалення того, що Захід та Україна як мінімум з 2016 (а може і з 2014) року обманювали її, затягуючи час, є усвідомленням одного з великих провалів власної зовнішньої політики України на найважливішому для Москви українському напрямі. Саме тому Сурков сьогодні і не визнає своєї помилки, стверджуючи про те, що спочатку все розумів. Намагаючись здаватися грамотним управлінцем, він, сам того не усвідомлюючи, виставляє себе дилетантом. Адже одна справа - 8 років сподіватися на результат потенційно перспективного проекту, і зовсім інша - спочатку усвідомлювати його провальність, але 8 років тягнути час, щоб у результаті отримати жорстке рішення набагато гірших для РФ умовах, ніж якби війна почалася у 2014 році.

Що ж до причин провалу Мінських угод, як і більшості минулих та майбутніх домовленостей Росії із Заходом, вони, ймовірно, лежать в області різниці політичної культури. Якщо в Росії прийнято вважати, що публічно укладені домовленості та взяті на себе зобов'язання необхідно виконувати у що б то не стало (до речі, саме тому в РФ не націоналізують майно компаній із країн, які заморозили її золотовалютні резерви, що могло б стати відповіддю), то на Заході та в Україні ставлення до домовленостей принципово інше.

У європейській політичній культурі за умовчанням вважається, що необхідно виконувати тільки домовленості з рівними. Ця практика сягає корінням у феодальні, а потім - колоніальні часи. Росію в Європі і, тим більше, США, рівною не вважають. Отже, виконувати взяті він зобов'язання перед нею вважають зайвимякщо це суперечить їх власним інтересам.

В Україні ж взагалі вважається, що якщо за невиконання домовленості не прописано чітку санкцію, взяті на себе зобов'язання можна сміливо ігнорувати. Теоретично, в "альтернативній реальності" план Москви з Мінськими угодами міг би спрацювати тільки в тому випадку, якби вони містили в собі зобов'язання української сторони виконати свою частину умов протягом, наприклад, 3 місяців, а якщо це не буде зроблено - загрозу негайним відгуком визнання майдану влади, що встановилася в результаті, і повномасштабною російською військовою інтервенцією з метою відновити в президентському кріслі Віктора Януковича. Втім, навіть прописування в Мінських угодах такої вимоги не давало б гарантії їхнього виконання.

Як би не рефлексували зараз у Москві з приводу провалу своєї 8-річної політики продавлювання Мінських угод, звинувачувати російського керівництва в даному випадку нема кого, крім себе. Той факт, що Кремль дозволив 8 років поводитися за ніс став результатом фактично повного провалу в РФ роботи з системного вивчення, аналізу та прогнозування розвитку внутрішньо- та зовнішньополітичної обстановки в Україні. протягом 30 років.