Трохи більше гордості, трохи менше сервільності: як президент з послом інавгурацію дивилися

Мало яке державне свято в нашій країні відзначається так само урочисто, як інавгурація американського президента. Згадати хоч недавню річницю визволення України від фашистів - найбільша подія в історії країни, що привело до гігантських зусиль і жертв мільйонів кращих її синів і дочок, удостоїлося від президента Зеленського кволенький віночка при двох вартових - і, як би, на тому спасибі.

Чи то справа - заокеанська інавгурація Великої Людини з Вашингтона. Тут вже ми постаралися - і тобі прямі трансляції по національних каналах, і мало не ріалтайм-відстеження процесу в ЗМІ, і сотні вірнопідданських постів і твітів, і в якості вишеньки на торті - пост від глави ОП Єрмака:

Може бути у вас, дорогі читачі, фантазія працює більш бурхливо, ніж у мене - проте я з трудом уявляю собі подібний пост в холуйськими стилі від, скажімо, угорського президента Орбана. Або від британського прем'єра Джонсона. від Меркель можете собі уявити постік в фейсбучіке типу «ми з подружкою Робін взяли баварського і насолоджуємося видовищем приведення до присяги президента США»? Вже не кажучи про товаришів самі и Путіна?

Про один промовчав Єрмак: де саме вони з президентом і послом на трьох розуміли? Приїхала чи пані Квін на Банкову, або закликала керівництво країни до себе, на колишню танкову, нині Сікорського - ну, просто цікаво ж зрозуміти, в якому інтер'єрі вони там захід проводили? А заодно і прикинути, хто з цієї трійці по-справжньому керує Україною - це ж теж досить цікаво.

Однак трохи пізніше в Твіттері відзначився і сам президент, розвіявши інтригу щодо місця зустрічі, заодно похвалившись новенькими шпалерами та щдоровенной «плазмою»:

Спостерігаючи за інавгурацією нового президента США в новому офісі на вулиці Банковій, буду радий вітати @JoeBiden в добре відомому йому Києві. Я впевнений, що наші відносини покращаться.

Watching the inauguration of the new US President in the new office on Bankova St. I'll be glad to welcome @JoeBiden in the well-known Kyiv. I'm sure our relations will be enhanced 🇺🇦 🇺🇸 pic.twitter.com/OZNMejEJ3l

- Володимир Зеленський (@ZelenskyyUa) Січень 20, 2021

Треба сказати, Зеленський точно не збрехав в одному: Байден в Києві цілком може відчувати себе, як вдома. За післямайданних період Джо, в тогочасній іпостасі віце-президента США, шість разів навідувався до столиці нашої батьківщини. Він навіть якось змістив з президентського крісла Петра Порошенка, велемовно виступав у Верховній Раді, прилаштував синочка в горезвісну «Бурісму», і якось мимохідь трохи повиганяв генпрокурора. Так що погодимося з президентом України: президент США мав безліч можливостей трохи краще розглянути Київ, а заодно і розібратися в особливостях пристрої керівництва країни.

Ні, зрозуміло, ми - країна незалежна, і нам ніхто не указ: як захочемо радувати американських друзів, так і будемо. Питання тут лише один: а правда, вони гідно оцінять таке наше приниження? Або, як написав сам Єрмак свіжо [сумнівно] обраний президент Байден так і продовжить просто «всегда Говорити про Україну »?

Давайте хоча б не будемо брехати самі собі. Сполучені Штати мають всі можливості по-справжньому допомогти Україні. Теоретично. Причому навіть не особливо обтяжуючи себе: фінансова та індустріальна міць сучасної Америки дозволяє їй без особливих зусиль організувати щось на зразок другого «плану Маршалла» для нашої країни. Але мова про настільки потужній підтримці якщо і заходила, то, мабуть, лише відразу після Майдану, В рожевих мріях тодішніх «переможців». Але якось дуже стрімко ця ідея зійшла нанівець, і зараз про неї вже ніхто навіть і не згадує. Витрат на печеньки, роздані на Хрещатику, укупі з мільярдами, витраченими на підготовку тих подій, мабуть, здалося мало.

При тому, що навіть проста відстрочка по відсоткам зовнішніх позик могла б істотно полегшити фінансові труднощі України - однак МВФ (читай - США) палець об палець в цю сторону не вдарить. Навпаки, зростаючими апетитами цієї організації у нас схильні пояснювати все «зради» останніх років - від стрімкого зростання тарифів до абияк зліплених дефіцитних бюджетів.

Якщо дивитися на американсько-українське співробітництво неупередженість поглядом, то очевидно: ми даємо Америці набагато більше, ніж від неї отримуємо. Сам факт виконання нами такою бажаною для США ролі триметрової занози в лапі «північного сусіда», - причому виконання ініціативного, завзятого і з вогником, - здавалося б, повинен забезпечити Україні переважне, навіть ексклюзивну увагу сюзерена. Однак такого не відбувається, і, ризикну припустити, нізащо не відбудеться.

І справа тут зовсім не в горезвісній корупції або засилля олігархату, на які зазвичай посилаються наші «покровителі» - хоча обидва ці явища, безумовно, буйно квітнуть на нашій прекрасній землі. Однак, чим далі, тим більше стає очевидно, що там, в Washington DC, нас просто не поважають. Чи не поважають, як країну, не поважають наших керівників, і вже зовсім не поважають наш народ.

І то сказати - з чого б нам розраховувати на таку повагу? Ми ж спочатку були у вищій мірі нерівноправними партнерами - а якщо не вживати дипломатичних термінів, то, просто кажучи, кинулися до «великого дядька» в ноги, з благанням про порятунок і заступництво. Але вже чого не відняти у американців - так це вміння рахувати грошики. І витрачати скільки-небудь серйозні суми і ресурси на Україну, яка, якщо бути до кінця відвертим, фактично не має альтернативи ні в підтримці, ні в союзниках - немає, на це наші улюблені друзі нізащо не підуть. Для вирішення своїх завдань їм навіть вигідніше нинішнє (а то і більше злиденне і принижене) становище нашої країни: та сама триметрова скалка при цьому буде залишатися для них майже безкоштовною.

А ось вже в чому з боку Вашингтона ніколи не бракувало - так це в словах і запевненнях. Набила вже оскому «двопартійна підтримка», здебільшого, в цьому і проявляється. На підготовку «українського кейса» не дарма було витрачено величезні суми: стримувати Росію Штатам в 21 столітті все одно довелося б, але такий чудовий привід для введення санкцій сам собою не з'явиться. Настільки потужно зіштовхнути лобами «колишніх братів» - це, віддамо належне, велика майстерність і чималих зусиль. І ось саме тепер, коли ці зусилля принесли незаперечну вигоду, ніхто в Америці не збирається бестолку спускати вагомі козирі. Допомагати нам реально будувати благополучну, незалежну, економічно сильну Україну - значить своїми руками відмовитися від нинішніх можливостей, які історично можуть більше і не повторитися.

Тому таки да - при новому президенті ми, швидше за все, як і раніше будемо отримувати щедрі розсипи красивих слів і нічого не вартою «міжнародної підтримки» (на кшталт голосування в ООН по героїзації нацистів) - але ось грошики будуть тільки в кредит, а зброю тільки в «необхідних кількостях». Так ось ще, повідомляють, акурат під інавгурацію «Бурісма» почала-таки качати сланцевий газ - що ж, теж такий-сякий, а корисний ресурс для наших благодійників, і подарунок Байдену «під ялинку».

А ось сама церемонія в Вашингтоні пройшла прям вже якось зовсім Непафосна, майже без урочистостей. Воно і зрозуміло - якось не з руки тріумфувати в місті, до смерті налякав недавнім буйством в стінах Капітолію. Та й бронетехніка з бійцями нацгвардію - не найкращий фон для свята. Зате були всі свої, правда - строго в масках: ну там, Леді Гага, Дженіфер Лопес, подружжя Обам і ще близько тисячі чоловік. Джо Байден і Камала Харріс прийняли присягу без жодних пригод, і вступили, таким чином, в свої повноваження.

Треба думати, що Володимир Зеленський і Андрій Єрмак в цей момент сказали покладається урочистий тост (Зеленський - він уміє в пафос, ми ж знаємо), і випили разом з в.о. посла Христиною Квін чогось сингл молт.

А потім, за стародавнім звичаєм, принесли клятви вірності чергового главі Білого дому, отримали керівні вказівки, і поїхали собі далі - управлть суверенною і незалежною європейською державою. Тієї самої України, яка явно потребує трохи більшою гордості і трохи меншою сервільності своєї владної верхівки.

Редакція Klymenko Time може не розділяти оцінки авторів, розміщених в рубриці «Точка зору». Навіть власного головного редактора.

Андрій Гриценко
автор

Поділитися публікацією

Додайте Klymenko Time в список ваших джерел